“Пресслужба поліції — це та сама журналістика, але в погонах”: інтерв’ю з речницею черкаської поліції Зоєю Вовк

Зоя Вовк про журналістику та роботу в поліції: затримання, зброю, ставлення колег

Вона хотіла не тільки як журналістка писати про реформування правоохоронних органів, а стати частиною цих змін. Тож майже 10 років тому Зоя Вовк потрапила в поліцію. Спочатку як патрульна, яка шукала дітей та затримувала грабіжників, а згодом — як керівниця відділу комунікацій у Головному управлінні Національної поліції у Черкаській області. 

Завдяки 12-річному досвіду роботи в медіасфері їй вдалось перетворити сухі пресрелізи на справжні історії, які захоплюють читачів та читачок і розкривають людське обличчя поліції. Зоя каже, що пресслужба — це журналістика в погонах, де важливі чесність, емпатія та вміння чути кожного. Вона любить свою роботу так сильно, що за останні п’ять років була у відпустці лише один раз, попри це їй вдається знаходити баланс між “служити” та “жити”. 

Як вона поєднує особисте життя з роботою, які її будні в поліції та як змінюється ставлення до жінок, які обирають для себе “не чоловічу професію”, Зоя Вовк розповіла в інтерв’ю “18000”. 

Від мікрофона до спецзасобів або Чому поліція після 12 років у журналістиці 

Зоя Вовк у Національній академії внутрішніх справ

— З 2016 року ви працюєте в поліції. Спочатку — у патрульній, потім перейшли в Головне управління Національної поліції. Як стався перехід із журналістики в поліцію? 

— Я вже 10 років працюю в пресслужбі поліції. До цього — 12 років працювала журналісткою. І ось цей перехід із журналістики в поліцію для мене стався спонтанно. Якраз у той час в Україні реформували правоохоронну систему та створювали нову патрульну поліцію. Тоді в мене і виникло бажання долучитися до цих змін. Я подала анкету, пройшла відбір і стала в ряди патрульної поліції в місті Черкаси. Була зарахована до другої роти патрульної поліції. 

Я отримала постанови, протоколи та зброю і вже мала виходити на чергування. Але як раз перед нашим нічним чергуванням тодішній начальник патрульної поліції запропонував мені місце в пресслужбі. Це було логічно, зважаючи на мій попередній досвід роботи. І я погодилась. 

— Скільки років ви працювали в патрульній поліції та як би описали свою роботу там? 

— У патрульній поліції працювала чотири роки. Але я — не кабінетна людина, тому часто виїжджала на лінію разом із патрульними, а інколи навіть підміняла тих, хто був у відпустці чи на лікарняному. Тобто виконувала всю ту ж роботу, що й вони, але ще паралельно збирала матеріали, необхідні для мене як прессекретарки. 

На моєму рахунку є затримання і по грабежах, і виявлені правопорушники, які розповсюджували наркотичні речовини, і знайдені діти, врятовані життя. Навіть досі на YouTube-каналі патрульної поліції є відео за моєї участі під час порятунку людей і виявлення загублених дітей. 

— Наскільки зараз відрізняється ваша робота у ГУНП від роботи в патрульній поліції? 

— Робота справді змінилась. Зараз я більше сфокусована на комунікаційних задачах, передачі досвіду, управлінні командою. Я виконую роль прессекретарки, працівниці комунікацій, яка збирає необхідні матеріали для їхнього висвітлення про ту чи ту подію. Але все одно я залучена у тих самих реалізаціях, обшуках, затриманнях.  

— Чому все ж таки вирішили змінити сферу? 

— Журналістика давала тоді можливість висвітлювати події, а мені хотілося бути не просто спостерігачкою, а безпосередньою учасницею процесу. Я не можу сказати, що я змінила сферу. Пресслужба поліції — це та ж журналістика, але в погонах. Ті самі тексти, ті самі сюжети, ефіри, тепер вже і ведення соцмереж. Та і працюючи журналісткою на телебаченні, ще тоді була телерадіокомпанія «Рось», в мене була авторська програма «Ситуація». І мені дуже подобалися теми, які можна було знайти тільки в системі МВС, прокуратурі, інших службах. Тобто мені подобалися розслідування.  

— Якими були уявлення про поліцію до початку роботи — і як вони змінилися згодом?

— До початку роботи в поліції мої уявлення, як і багатьох громадян, ґрунтувалися на певних стереотипних образах. Це переважно були історії про бюрократію, корупцію,  відчуженість від суспільства поліцейських. Робота в поліції показала, як багато є внутрішніх процесів, викликів, які залишаються невідомими для широкого загалу. Я зрозуміла, що поліція — це не про суб’єктивне ставлення, а про людей, які щодня стикаються з різними ситуаціями, емоціями, ризиками. Їхня робота часто недооцінена. 

Мої уявлення змінилися від узагальненого негативного образу до розуміння складності й важливості поліцейської праці. Я побачила справжніх професіоналів і професіоналок, які, щиро прагнуть допомагати людям. Можливо, хтось скаже, що не все ідеально. І це справді так, але не все ідеально скрізь. Я знаю, про що кажу, бо мені є з чим порівнювати.

— З вашим приходом у поліцію сухі пресрелізи на сторінках ГУНП перетворилися на історії. І це дуже вплинуло на розвиток соцмереж поліції. Чи перевіряли, як змінилися цифри?

— Коли я йшла працювати у пресслужбу, поставила для себе одне з ключових завдань — змінити підхід до комунікації поліції з громадськістю. Сухі офіційні пресрелізи рідко знаходять відгук у людей. Вони нікому не цікаві. Я впевнена, що, розповідаючи історії про роботу поліції, ми можемо не лише інформувати, а й викликати певну симпатію до професії, підвищувати довіру і показувати людське обличчя поліцейських. 

Зоя Вовк із колегами з патрульної поліції та телевізійниками

Я завжди своїм дівчатам і хлопцям кажу про те, що аудиторія має розуміти те, що ми хочемо їй донести. І тексти мають бути такими, щоб їх зрозумів навіть 12-річний, 14-річний чи 15-річний підліток. Тому що в соціальних мережах не всі правознавці, не всі юристи. Наша аудиторія дуже різна за професіями й те, що ми для них публікуємо — має бути зрозумілим і цікавим. 

Наш колектив активно працює над тим, щоб кожен пресреліз був не просто сухим набором фактів, а розповідав про події, їхніх учасників та поліцейських. І це значно покращило показники залученості в соціальних мережах. Ми від початку спостерігали значне зростання й охоплення, і кількості вподобань, і коментарів, поширень. У нас справді відбувся стрибок у взаємодії з аудиторією. Наприклад, на початку роботи кількість підписників у Facebook ГУНП у Черкаській області була близько 5 тисяч, зараз — майже 65 тисяч людей. 

Читайте також: Черкаська стилістка стала кулеметницею в ДФТГ, щоб відстрілювати російські дрони.

Про сни із пресрелізів, баланс між “жити” і “служити” та застосування сили на роботі: якими є робочі будні в поліції 

— Ви володієте зброєю? Якою і як давно?

— Так, я володію табельною зброю, як і всі працівники й працівниці поліції. В патрульній поліції була табельна зброя, пістолет «Форт-12». Вже при Головному управлінні Національної поліції Черкаської області маю іншу табельну зброю — пістолет Макарова. Табельну зброю поліцейським дозволено носити під час воєнного стану за окремими алгоритмами. А до повномасштабної війни, якщо ти не оперативник, ми могли носити зброю тільки в робочий час.  

— Доводилося застосовувати силу на роботі? 

— Частіше доводиться застосовувати силу слова. Але за 10 років у поліції, звісно, виникали випадки, коли доводилось застосовувати заходи примусу відповідно до статті 42 закону про Нацполіцію. 

Один з таких прикладів був за часів роботи в патрульній поліції. Нам надійшов виклик про те, що в районі залізничного вокзалу вчинили грабіж. Зловмисник зірвав золотий ланцюжок і викрав гаманець у жінки, після чого втік у напрямку залізничного вокзалу. Ми тоді пропатрулювали квадрат, де було вчинено кримінальне правопорушення, і заїхали на територію старих вагонів. 

Почали обстежувати територію і так вийшло, що мої напарники пішли вперед, а я трішки відстала від них і пішла в іншому напрямку. Заглядала під залишені старі вагони й під одним з них побачила чоловіка, який підпадав під орієнтування. У мене були з собою спецзасоби. І тоді я дістала балончик, почала його стримувати та кликати на допомогу напарників. Коли вони прибігли, ми вдягли кайданки й уже потім викликали слідчо-оперативну групу та передали зловмисника їм. Зараз таких ситуацій менше, адже я є керівницею відділу комунікацій. 

Героїня матеріалу в тирі

— Наскільки часто в поліції доводиться навчатися? І як таке навчання відбувається?

— Навчання в поліції відбувається постійно, це безперервний процес. Законодавство змінюється, з’являються і нові виклики, і нові методи, технології. Навчання передбачає як теоретичні заняття, так і практичні тренування. Це стрільби, відпрацювання тактичних дій, надання домедичної допомоги, психологічна підготовка. Також відбуваються семінари й тренінги з комунікації, кібербезпеки.

Тобто поліцейські регулярно відвідують курси підвищення кваліфікації як у тренінговому центрі Головного управління Нацполіції у Черкаській області, так і в Національній академії внутрішніх справ. Ми постійно навчаємося.   

— За роки роботи з жахливими історіями “звикаєш” до них. Але які досі найбільше чіпляють?

— Повністю звикнути до жахливих історій, на мою думку, неможливо. З часом розвивається певний професійний імунітет, що дозволяє раціонально підходити до подій, не занурюючись в них емоційно повністю. Проте, є історії, які досі чіпляють найбільше. Це злочини проти дітей, випадки домашнього насильства, особливо коли жертва замовчувала це роками. Зараз ще дуже важко переживати події, пов’язані з війною, загибеллю мирних жителів, наших поліцейських, зникненням людей. Такі історії завжди залишають глибокий відбиток.  

— Чи сняться часом історії з пресрелізів?

— Мені взагалі сни дуже рідко сняться. А в роботі тригерять лише місця, пов’язані з тими чи тими подіями. Наприклад, коли їду до батьків у село, дорогою згадується те, що пов’язано з локацією, яку проїжджаю. Бо хоч свідомість і відпускає, а підсвідомість тримає в пам’яті ці історії. 

Патрульна Зоя Вовк перевіряє вміст сумочки жінки

— Робота у поліції — це постійна напруга. Як ви даєте собі раду з емоційним навантаженням?

— Намагаюсь балансувати між роботою й особистим життям. Я знаходжу себе в книгах, люблю читати. Наприклад, зараз читаю “Тисячоликий герой” від Джозефа Кемпбелла. Наразі прочитала ще не багато, але початок захопливий. Вона буде цікава всім, хто захоплюється міфологією, культурологією та мистецтвом. А якщо спитаєте, яку книгу я б порадила всім, то це однозначно “Я бачу, вас цікавить пітьма” Іллааріона Павлюка. Вона мені дуже “зайшла” і я прочитала її буквально за півтори доби. Ніхто не пожалкує, якщо зануриться в цю книгу. 

Крім цього, великою підтримкою для мене також є рідні. Я знаходжу себе в них і вони допомагають мені відновлюватися. Ось так і намагаюсь балансувати.  

— Наскільки складно комунікувати в кризових ситуаціях? Як ви готуєтеся до цього?

— Взагалі комунікувати в кризових ситуаціях дуже складно. Потрібно не лише передавати інформацію, а й заспокоювати людей, надавати їм необхідну підтримку, а іноді й запобігати паніці. До цього ми готуємося комплексно. По-перше, це постійне вивчення психології натовпу, поведінки людини в стресі. По-друге, це моделювання сценаріїв кризової комунікації, де важливо розібрати можливу реакцію і наперед пропрацювати ефективно стратегію. 

У таких ситуаціях важливо бути максимально об’єктивними, чесними й водночас давати зрозуміти людям, що ситуація повністю під контролем, висвітлюючи по кроку кожну дію поліції. Також має велике значення вміння швидко проаналізувати інформацію та її достовірність, щоб не поширити дезінформацію.

Один з останніх прикладів такої кризової комунікації — випадок, який стався в Умані. Двоє чоловіків перебували у стані алкогольного сп’яніння. Один з них — водій, який перешкодив роботі громадського транспорту, виїхавши своїм автомобілем на зупинку. Там стався конфлікт із пасажирами. Ще виклик на лінію 102 не надійшов, а відео вже розповсюдилось соціальними мережами. Ми зреагували дуже швидко, тому що наш відділ постійно проводить моніторинг соцмереж. Ми виявляємо ті чи ті дописи й за ними вносимо відомості до єдиного обліку. Так було і з цією ситуацією в Умані. 

Коли поліцейські приїхали на місце події, ми вже дали попередню інформацію своїй аудиторії. Наступна інформація в нас вийшла про те, який же результат цього інциденту. І коли вже стало більше відомостей, доопрацювали події, внесли відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, тобто відкрили кримінальне провадження. Ми це теж подали. Ми висвітлювали кожну дію й крок поліції. Так аудиторія бачить, що ми контролюємо ситуацію й чесно показуємо, як усе відбувається.

Зоя Вовк під час роботи з журналістами

— Повномасштабна війна вплинула на життя багатьох, якщо не всіх українців. А як змінилася ваша робота після 24 лютого 2022-го?

— Пріоритети й обсяг завдань значно розширилися. Збільшилася кількість викликів, пов’язаних з воєнними злочинами, обстрілами, документуванням руйнувань, пошуком зниклих безвісти за особливих обставин. Зараз ми працюємо у посиленому режимі 24 на 7. І це справді інколи без вихідних. Ми можемо виїхати на виклик і серед ночі. Тобто у нас робота нон-стоп.

Крім цього, поліцейські теж воюють. Деякі з них виконують бойові завдання, перебуваючи на фронті, захищають Україну. Багато черкаських поліцейських нині у бойових бригадах, таких як “Лють”, “КОРД”, “Цунамі”, “Хижак”, Стрілецькому батальйоні чи у зведених загонах на кордонах. Виконують ті функції, які були непритаманні їм до початку повномасштабної війни. Хоча окремі поліцейські й у 2014-15-му роках теж перебували в зоні АТО і виконували бойові завдання.  

Наша комунікація також набула нового рівня важливості. Необхідно оперативно інформувати населення і про безпекову ситуацію, і правила поведінки під час воєнного стану. Навантаження однозначно зросло в рази. Але всі розуміють, заради чого працюють. 

— Чи стикалися ви з “професійним вигоранням”? Як із цим справляєтесь?

— Так, це проявляється у втомі, зниженні мотивації. Справлятися з цим мені допомагає кілька речей. Це, по-перше, усвідомлення проблеми. По-друге, пошук балансу між роботою й особистим життям. Допомагає підтримка близьких, фізична активність. А ще — мій собака та день, проведений без телефону (хоча це дуже складно). І звісно, що взаємна підтримка в колективі також дуже важлива в цьому питанні.  

За останні п’ять років я брала відпустку лише на п’ять днів. Це тоді, коли мої рідні хлопці приїхали із зони бойових дій і мали також п’ять днів відпустки вдома. Я не беру відпустку, тому що не можу собі придумати, чим я буду займатися в ці дні. Люблю свою роботу і те, що я роблю. А знаходити час на сім’ю, сина, рідних, собаку — у мене виходить і без відпустки.  

Зоя Вовк – речниця ГУНП у Черкаській області

— Який вигляд має ваш типовий день? Чи вдається зберігати баланс між “служити” і “жити”?

— Є план на день, але все-таки події диктують своє. Мій типовий день рідко буває передбачуваним. Він може початися з ночі або дуже рано з термінових виїздів або з рутинної роботи над пресрелізами, відповідями для медіа. Дуже часто все йде не за планом. Якщо я будую якісь для себе списки завдань і планую день, то зазвичай все змінюється практично відразу. Але, думаю, мені такий темп підходить. Бо, як я казала, я не кабінетна працівниця. Я не люблю сидіти на одному місці. Ось ця постійна руханка не дає можливості застоюватися. Мабуть, вона таки й тримає мою форму. 

Баланс між “служити” й “жити” зберігати в поліції взагалі дуже складно. Особливо зараз, в умовах війни. Адже робота в поліції не має чіткого графіку і може вимагати твоєї присутності в будь-який час доби. 

Але я намагаюся виділяти час для сім’ї, друзів, спорту, читання книг, для себе. Насправді дуже важливо мати острівці нормального життя, щоб не розчинитися повністю у професії.

“Це не жіноча справа” та інші стереотипи про жінок у поліції

— Раніше побутував стереотип, що робота в поліції — це чоловіча сфера. Чи стикалися ви з гендерними стереотипами всередині системи? 

— Стереотип про те, що поліція — це тільки чоловіча сфера, існував давно і досі ще подекуди трапляється. Щодо мого досвіду — то на початку справді таке було, що мені треба було доводити, що я не просто вмію писати й стояти перед камерою, але знаю, як працює система комунікації, як реагувати, як комунікувати в складних умовах. Іноді доводилося чути, що жіночі емоції можуть заважати роботі. Але емоції притаманні не тільки жінкам, а й чоловікам.  

— Наскільки часто доводилося аргументувати свою професійність у чоловічому колективі?

— Я вважаю, що найкращий спосіб довести свою професійність — це якісно виконувати свою роботу, прагнути до високого рівня компетентності, демонструвати ініціативність і свою відповідальність. Згодом, коли бачать уже твої результати, гендерні упередження відходять на другий план. У роботі не було випадків, коли мені треба було доводити свою професійність. Та і мій колектив дуже гендерно збалансований. У нашому відділі — двоє дівчат і двоє хлопців.  

Зоя Вовк – речниця обласного управління поліції

— Доводилося чути фрази на кшталт “це не жіноча справа”? Як реагували? 

— Доводилось чути такі фрази: “Це не жіноча справа”, “Краще б ти займалась чимось іншим”, “Краще б ти знайшла себе в цивільному житті”. Моя реакція завжди була однаковою — я не вступала в суперечки, а просто продовжувала виконувати свою роботу і доводила діями, що це не так.  

Я вірю, що найкраща відповідь на такі стереотипи — демонстрація результатів і професіоналізму. Коли ти досягаєш успіху в тому, що, на думку деяких людей, не жіноча справа, це і є найкраще заперечення будь-яких упереджень. 

— Ви вже майже 10 років працюєте в поліції. От як, на вашу думку, змінюється ставлення до жінок у правоохоронних органах за останні роки? Можливо, ви прослідковуєте якісь тенденції? 

— Ставлення до жінок у правоохоронних органах значно змінюється в кращий бік. І це позитивна тенденція. Все більше жінок обирає для себе професії у правоохоронних органах. Їхня присутність стає нормою, а не винятком.

— Скільки жінок наразі працює в ГУНП у Черкаській області?

— У Головному управлінні Нацполіції в Черкаській області працює понад 30 % жінок. Сюди не входить управління патрульної поліції, тому що це відокремлений підрозділ. Зазвичай найбільше жінок працює в підрозділах, які пов’язані з кадровою роботою, аналітичною роботою, психологічною службою і ювенальною превенцією, службою освітньої безпеки, слідством. Найменше жінок, як правило, у спецпідрозділах. Хоча і тут ситуація поступово змінюється і все більше жінок обирають і ці напрями. Є в нас жінки, як і в спецпідрозділі “КОРД”, так і в батальйоні поліції особливого призначення чи вибухотехнічній службі.  

Зоя Вовк поза роботою

— Чи є жінки на керівних посадах? Якщо так, то чи їхня кількість зростає?

— Так, жінки на керівних посадах у поліції Черкаської області є і їхня кількість поступово і впевнено зростає. Це свідчить про зміни підходів до кадрової політики і про усвідомлення, що професійні якості й лідерські здібності не залежать від гендерної приналежності. Є визнання професіоналізму, досвіду і лідерських якостей жінки.  

«Це медіа продукт стало можливим завдяки підтримці Уряду Великої Британії,  наданої через Міністерство закордонних справ, у справах Співдружності націй та розвитку Сполученого Королівства в межах проєкту «Жінки. Мир. Безпека: діємо разом», який реалізує Український Жіночий Фонд. Інформація, що представлена у матеріалі, не завжди відображає погляди Уряду Великої Британії, Українського Жіночого Фонду та Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики»

Світлана Небилиця

Читайте також. Коли “чоловічі” професії в кайф: історії черкащанок, які обожнюють кермо і метал.

2,3 мільйона читачів за рік — і кожна думка важлива. Поділіться своєю в нашому опитуванні.